ВО "Свобода"

ENG

21 липня
Михайло Іваночко: 15 тисяч вареників для вояків варили добу
Михайло Іваночко: 15 тисяч вареників для вояків варили добу

Понад три роки в Івано-Франківській області діє благодійний фонд "Свобода. Гідність. Перемога". За цей час волонтери зібрали на потреби війська близько 3 млн гривень, придбали чотири автомобілі й відправили на передову сотні гуманітарних вантажів. Про успішну діяльність волонтерів-націоналістів у непростих умовах нинішніх реалій говоримо з головою Наглядової ради фонду, депутатом облради й очільником Надвірнянської "Свободи" Михайлом Іваночком.

- Коли 2014 року після похорону героя Небесної сотні Сергія Дідича ми останній раз приїхали на Майдан і подивилися, що там твориться, то зрозуміли: до добра не йде, буде війна, ‒ розповідає націоналіст. ‒ Ми повернулися в Надвірну і почали підготовляли загони самооборони, проводили вишколи, адже націоналісти знали, що таке врешті станеться.

…Як почалася мобілізація, з нашої "Надвірнянської сотні" одразу десять чоловіків пішли на передову. Тоді зразу й стало зрозуміло, що їм потрібна допомога. Якраз тоді мене призначили головою Надвірнянської РДА, і ми з побратимами, які залишилися в резерві, ‒ Олегом Туєшиним, Віктором Мельниченком та Іваном Гурмаком ‒ створили фонд "Свобода. Гідність. Перемога". Зрозуміло, що спочатку в нас жодних документів не було, і рік ми працювали, як то кажуть, на чесному слові. Їздили головно в Амбросіївку та Кримське, відвозили нашим хлопцям допомогу. Тож фактично фонд створено в перші дні війни з Москвою.

Більшість членів фонду ‒ свободівці, решта ‒ наші симпатики, близькі за поглядами люди, тобто націоналісти. Крім того, співпрацюємо з багатьма іншими волонтерськими організаціями, а також з українською діаспорою в Італії, Іспанії, Бельгії, Англії та громадою УГКЦ у Білорусі. На Івано-Франківщині поки що працюємо на Богородчанщині, Коломийщині, в Галицькому та Косівському районах та частково в Івано-Франківську, але основну роботу провадить Надвірнянщина.

‒ Як волонтерам фонду вдається збирати й передавати воякам потрібну допомогу? Адже останнім часом українці мають все менше можливостей жертвувати на потреби війська…

‒ Зараз дійсно непросто збирати допомогу. Проте надзвичайно велику підтримку нам надає українська Церква (головно УГКЦ і УПЦ КП), священнослужителі якої ревно віддані Богові й Україні, дбають про громаду та державу й організовують збір допомоги, працюють з волонтерами, їздять з нами на передову. Наприклад, капелан отець Василь Довганюк з Коломиї був на передовій десь 50 разів, на його руках померло багато бійців, яких він востаннє сповідав. Роль священиків дуже важлива, адже для українців Церква ‒ підвалина й опора.

Другий потужний ресурс ‒ районний відділ освіти, де заступником працює наш побратим-свободівець. Він активно залучає до волонтерства школи ‒ учні, учителі та їхні сім'ї збирають дуже багато допомоги нашим воякам. І, звісно, надзвичайно важливо, що головою Надвірнянської районної ради є свободівець Іван Гурмак ‒ за його підтримки маємо змогу співпрацювати з великими організаціями. Зокрема йдеться про Надвірнянський нафтоперегінний завод та фірму "Інтерплит", які надають волонтерам пальне. Помагають і місцеві лісові господарства. Тож попри певні труднощі, допомогу збираємо, і цього року уже сім разів їздили на схід. Волонтери фонду їздять на передову майже щомісяця, хоча раніше вдавалося возити допомогу ще частіше.

Крім того, пересилаємо вантажі "Новою поштою". Щоправда, це коштує досить дорого. От остання передача важила 40 кг і ми заплатили майже 300 грн ‒ це дуже багато. Але вибору не маємо, бо багато речей вояки потребують негайно, і ми мусимо відправляти.

‒ Чи організовує фонд "Свобода. Гідність. Перемога" благодійні заходи для допомоги українським воїнам?

‒ Звичайно. Найчастіше організовуємо благодійні вечорниці. У населених пунктах домовляємося зі священиком, міським чи селищним головою і в одному з місцевих закладів проводимо вечорниці. Там ліпимо вареники, крутимо голубці, заготовляємо м'ясні вироби тощо. І все це ‒ під виконання українських пісень. Натхненник цієї акції ‒ мій заступник, обласний депутат-свободівець Василь Сенатович, боєць "Карпатської Січі", який пройшов горнило перших місяців війни, а тепер посвятив себе справі волонтерства. Він часто організовує вечорниці у своєму ресторані. А перші разів п'ять взагалі проводив ці акції за власний кошт у себе вдома. Тепер вечорниці відвідує багато людей, зокрема й художні колективи, які по черзі співають свої програми, а тоді стають ліпити вареники. Буває, на раз до нас приходять 200-300 осіб, які прибувають з інших населених пунктів і навіть районів. Приходять також діти і разом з дорослими стають до роботи. А як вони щиро виступають ‒ словами неможливо переказати! Це треба бачити і чути.

Останнього разу, наприклад, ми наліпили 15 тисяч (!) вареників. Могли далі ліпити, але й ті варили добу, а потім двома машинами везли. Готові зварені вареники ми заливаємо смальцем, залишаємо їх вистигати, тоді складаємо в спеціальні холодильники (серед нас є декілька підприємців, які мають свої холодильні камери) і вже замерзлу страву веземо на передову. Зимою немає проблем, а от влітку возити готові вареники трошки важче. Але, слава Богу, не було ще такого, щоб харчі зіпсувалися, адже зазвичай доїжджаємо до місця призначення за добу.

‒ Що, крім вареників та інших харчів, передаєте на передову? Чого найбільше потребують вояки?

‒ Зараз літо, і воякам на передовій передусім потрібна натільна білизна, засоби гігієни, побутова хімія, посуд і багато питної води, адже там вона жахлива. Через це, до речі, у хлопців серйозні проблеми з зубами. Тому і стоматологи часто їздять на передову й лікують бійців. Звичайно, кожної пори року різні вимоги. Взимку, наприклад, потрібно багато теплого одягу та протизастудних ліків. Але те, що я назвав спершу, ‒ основне. Бо ж людина повинна почуватися комфортно, інакше працювати на позиції дуже важко. Також возимо на передову газети, літературу і дитячі малюнки та листи. Цікаво, що потім вояки приїжджають з тими листами додому, і ми разом знаходимо дітей-авторів та відвідуємо їх.

На передовій воює багато наших хлопців з "Легіону Свободи", через них ми знайомимося з іншими бійцями, підтримуємо з усіма контакт і допомагаємо. Вони замовляють, що їм потрібно, коли приїжджаємо, іноді телефонують чи кимось передають прохання. Але все узгоджуємо, щоб не везти зайвого, а саме те, чого найбільше потребують. Та найголовніше для волонтера ‒ їздити і бачити, з ким працюєш там, на фронті. Тих людей неможливо забути, неможливо просто поїхати і більше не повернутися. Їздимо не на день, а на тиждень, півтора, а то й довше. Я своїм автомобілем був на передовій 15 разів, а Василь Сенатович разом з Василем Павликом були там понад 30 разів. Цікаво, що вони відзначають кожну свою поїздку ‒ клеять на машину наліпку-тризуб.

‒ Що відчуваєте, коли приїжджаєте з мирної території у вир війни? І який настрій у вояків, які місяцями стоять на передовій?

‒ Як приїжджаєш перший раз ‒ страшно. Хто каже, що не боїться, каже неправду. Бо страх є, особливо тоді, коли зриваються міни і летять "гради". Як то кажуть, є що послухати. Але так тільки вперше. Наступного разу ти вже сміливіший, а на третій ‒ узагалі не зважаєш на те все. До того ж хлопці на передовій підбадьорюють і кажуть: поки ми тут, ви що можете, там робіть, а ми повернемося і допоможемо. Але вони хочуть воювати. Треба тільки команду ‒ і вояки готові звільняти нашу землю. Команди не дають і тягнуть ситуацію для того, схоже, щоб хлопці розчаровувалися. Але вони не падають духом. Складніше, щоправда, тим, що вертаються з війни. Багатьом дуже важко повернутися до мирного життя, деякими маніпулюють недобросовісні люди… Ситуація дуже паскудна, тому хлопцям треба допомагати і вдома. До речі, на сесії обласної ради ми ухвалили звернення до органів державної влади про реабілітацію вояків, які повернулися з війни.

Допомагати треба всім. Тому ми підтримуємо і сім'ї двох загиблих місцевих бійців ‒ Дмитра Ломеля і Олексія Геркавенка. Як є можливість, помагаємо фінансово і продуктами, а наш голова райради посприяв, щоб їхнім родинам надали житло. Допомагаємо і переселенцям, деякі з них навіть активно з нами працюють. Не забуваємо й про вояків УПА, зокрема про живу легенду Мирослава Симчича. До нього їздимо не лише з гостинцями, але й щоб набратися націоналістичного духу.

‒ Яка, на Вашу думку, роль волонтерів у сучасній московсько-українській війні, яку досі називають АТО?

‒ На жаль, держава не дбає про армію сповна. Ви знаєте, хто в державі керує ‒ це люди чужі, не зацікавлені в тому, щоб давати військовим нормальне спорядження. Звичайно, державна допомога щодо харчування й одягу покращилася, але це далеко не те, що має бути. Тому вважаю, що волонтерська допомога ‒ основне джерело для наших вояків.

Тож роль волонтерів у час війни дуже важлива. Адже відомо: якщо не будеш годувати свою армію, то годуватимеш чужу. Це не я придумав. Ми всі це прекрасно усвідомлюємо, тому мусимо підтримувати своє військо, і не важливо, чи воно надпотужне, чи слабеньке. Адже кожен з вояків дійсно ризикує своїм життям. Навіть американці ‒ і ті годують свою армію. Мої друзі працюють в США й розповідають, що хоч держава надає війську одяг, їжу, амуніцію, але люди все одно збирають військовим допомогу. І ми повинні допомагати своїй армії, бо самі маємо захищати свою державу, ніхто нам не допоможе. Але сповна зможемо боронити нашу державу тоді, коли здобудемо владу.

Думаю, ця війна нас багато навчила, ми отримали боєздатну армію. А як оберемо дієву владу, то будемо на передових позиціях у Європі та світі. Вже сьогодні наше військо не пасе задніх. Якщо нам вдалося утримати навалу московитів 2014 року, то тепер точно витримаємо й виженемо ворога з нашої землі. І хлопці на сході хочуть звільняти нашу землю. Єдина проблема ‒ безхребетна, ліберальна, корупційна влада. Але я вірю в перемогу і впевнений, що врешті здолаємо нашого внутрішнього і зовнішнього ворога.

Розмовляла Ярина Тягнибок. Часопис ВО "Свобода"